Втикатися чи втикати

Написати коментар 0
Версія для друку 

Казати чи мовчати… Був такий добрий анекдот про геніального саксофоніста, котрий потрапив до раю. І там опинився у колі таких самих геніальних музикантів. Хтось із них задав тему, всі чудесно імпровізували. Врешті черга дійшла до нашого свіжо прибулого. Той втнув щось таке, на що ніколи не наважувався на землі. І далі – імпровізації по колу. Дійшла черга вдруге. Гралося вже не так. Тоді втретє, вчетверте…

Може змінимо тему, запропонував саксофоніст. Та нє, ми ж у раю, ця тема вічна.

Казати чи мовчати – визначальне питання особи, помноженої на досвід культури, у момент, коли йдеться про тривалішу проекцію часу. Правдивої рекомендації не існує. Потрібно перебувати у стані автономного польоту – без жодних вказівок із центру. Вірити тільки собі, тим, кому віриш і опиратися, врешті, на порожнечу або безпорадності, або безсумнівності.

Вибір уподібнюється проявам генетичного коду. Волосся ясне чи темне, шкіра суха чи волога (і так ще кілька мільйонів так-ні). Аргументи рівноцінні: сині очі нічим не гірші від чорних, але мені хочеться тільки зелених. Про це казати чи мовчати?

Те, що кожен потребує виговоритися – річ безсумнівна. З цим можна, однак, боротися. Існувала ціла етика найученіших авторів трактатів, котрі принципово залишалися анонімами. Натомість тисячі уроків анонімних учителів ми знаємо лише тому, що про них не змогли не розповісти учні. Невідомо, що краще. Не знати, чи маємо отримувати крадені свідчення про минуле у вигляді притч і хронік, чи мусимо ці прості і вишукані сюжети і висновки пережити у власному досвіді.

У кожному разі фіксацію спинити неможливо. Записування заради вічної теми є однією з найпервинніших людських потреб. Листи, щоденники, карби, звіти, описи – як дихання. Фізіологія культури. Як у цифровій фотографії – чим більше, тим, може виявитися, краще. Ніколи не відомо, який із кадрів буде вирішальним.

Сучасні технології зробили питання казання-мовчання неймовірно гострим. Тепер кожен, хто хоче і може, має право не мовчати, а додати свій коментар до будь-чого написаного. Цього не можна було зробити з давнішими носіями. Навіть помітки на полях паперової книжки є чимось зовсім іншим. Чимось приватним і не публічним. А у Інтернеті – прошу дуже. Маєш право нічого не робити, тільки висловлювати свою думку щодо сказаного. І твоя думка, за законами товарного суспільства, мала би бути частиною тої оцінки, на яку треба зважати надалі….

Ще одна велика ілюзія. Адже ті, що говорять не потребують нікого слухати. Коли ж хочеш прислухатися – стримайся і помовчи.