Крути: героїзм на тлі байдужості

Написати коментар 1
Версія для друку 

29 січня виповнюється 90 років трагедії під Крутами, коли на підступах до Києва стався бій між військовими частинами УНР та червоногвардійцями. Маючи чисельну перевагу та військовий досвід, червоногвардійці прорвалися через станцію Крути і відкрили собі шлях на Київ. Під Крутами загинуло кілька десятків оборонців УНР, які були переважно київськими студентами та гімназистами. Ця трагедія стала символом історичної поразки, яка спіткала УНР.

Крути Ющенка і Симоненка

Не дивно, що кожного року вітчизняні політики збираються під Крутами, аби продемонструвати свою відданість історичним цінностям, вимовити красиві промови, ба навіть звинуватити в поразці УНР своїх сьогоднішніх конкурентів.

От і сьогодні до вшанування пам'яті про загиблих студентів у вигляді покладання квітів та скорботної ходи долучилися Президент Ющенко та міністр молоді та спорту Юрій Павленко (блискучий приклад галузевої відповідальності). А Рада Черкаської обласної організації УНП прийняла рішення звернутись до Віктора Ющенка з пропозицією перенести святкування Дня захисника Вітчизни з 23 лютого на 29 січня, День пам’яті Героїв Крут.

«Недоцільно святкувати День захисника Вітчизни за радянською традицією 23 лютого, адже ця дата немає ніякого відношення ні до України, ні до українців. Натомість 29 січня, коли 90 років тому відбувся бій під станцією Крути між київськими студентами та більшовицькими військами, є знаковою датою для кожного українця», – зазначив лідер Черкаського обласного осередку УНП Леонід Даценко.

Натомість альтернативну акцію запланували комуністи, які вирішили відзначити в цей же день пам'ять загиблих захисників заводу «Арсенал». Нагадаємо – саме те, що «арсенальці» повстали проти влади УНР, відволікло боєздатні частини Центральної Ради від захисту залізниці.

На щастя, сьогодні передумов для громадянської війни немає, але мітинги різних політичних сил завжди можуть емоційно занурити нас у атмосферу 1918 року. Адже тоді, що б там не казали, державність зруйнувала не зовнішня агресія, а саме громадянська війна.

Ешелонна війна

Події 1917-1918 років військові історики зазвичай називають «ешелонною війною». Бої тоді часто влаштовували солдати, що поверталися (дезертирували) з полів Першої світової; різні ж уряди, що у величезній кількості з'явилися у колишній Російській імперії, направляли залізницею війська для боротьби з ворогами. Військові залізничні ешелони відігравали роль нинішніх повітряно-десантних військ: приїхали, постріляли з кулеметів, захопили станцію і поїхали далі. Десант на рейках був страшною силою.

Україна ще до 1917 року була непогано охоплена мережею залізниць, тому радянський наступ на Київ не міг відбуватися інакше. Хоча сама станція Крути – маловідомий пункт, і якби не події 1918 року, про неї й досі не знали б у широких громадських колах.

Відомо, що в системі пострадянських залізниць за останні 100 років мало що змінилося (хіба що Георгій Кирпа ввів маршрути без зупинок, назвавши їх швидкісними). Анекдотично, але факт: до 1917 року потяг з Києва до Петербурга їхав швидше, ніж зараз! Але потім столицею стала Москва, і «скорые поезда» перекинули на інший напрямок.

Якщо їхати з Москви до Києва (у 1918 році це був маршрут армії Муравйова), то і сьогодні так само проїздиш Конотоп, Бахмач, Ніжин… Саме між Бахмачем та Ніжином відбувся бій, який ввійшов до пантеону української історії.

За оцінками історика та очевидця подій Дмитра Дорошенка, під орудою УНР тоді було не більш ніж 15 тисяч розкиданих по різних місцях вояків. При цьому слід мати на увазі, що боєздатність українських частин була дуже невисокою. Чи не єдиною бойовою одиницею був Український Гайдамацький Кіш Слобідської України, який складався з двох куренів — «червоних» і «чорних гайдамаків». Укомплектований солдатами-фронтовиками, юнкерами, січовими стрільцями та галицько-буковинськими біженцями й полоненими, кіш налічував усього одну тисячу чоловік. Його очолював Симон Петлюра.

Однак, як вже було сказано, боєздатні частини кинули на захист Києва від повсталих «арсенальців». Петлюра слушно вважав, що військова акція у центрі столиці була більш небезпечною для уряду УНР.

На залізницю ж кинули студентів. Їхня жертва була вкрай трагічною, бо всією Україною здеморалізовані соціалістичною пропагандою війська здавалися більшовикам, а національно орієнтовані офіцери та політичні керівники були в розпачі й тікали. Фактично, бої під Крутами та на «Арсеналі» були майже єдиним прикладом «російсько-української війни» 1918 року.

Народження міфу

Перепоховання загиблих студентів відбулося в Києві у березні 1918 року, коли Центральна Рада «на німецьких штиках» повернулася до Києва. І хоча чарівне слово «піар» було ще незнайоме пересічним українцям, задум голови Ради Грушевського стосувався якраз соціальних технологій.

Адже з усіх боків на адресу лідерів Ради лунала критика щодо акції під Крутами, яка була непідготовлена та непродумана. Тому резонансним перепохованням влада намагалася відвернути увагу від теми власної недбалості, що межувала із злочином. Задум Грушевського вдався, владу простили.

Молодий поет Павло Тичина, який ще не написав свої безсмертні та відомі кожному школяреві з УРСР вірші «Партія нас веде» та «Партію славить народ український», створив тоді поезію під назвою «Тридцять мучнів». Потім, вже знаходячись в екзилі, Симон Петлюра теж писав есе, в якому кілька абзаців присвятив Героям Крут.

За відсутності інших героїчних сторінок, трагедія під Крутами була гіперболізована у суспільній думці. Приховуючи справжні причини поразки УНР, історики та публіцисти значно перебільшили значення того бою та масштаб жертв. На жаль, люди схильні віддавати пошану мертвим, не жаліючи живих…

Фоторепортаж зі вшанування пам'яті Героїв Крут Президентом Ющенком дивіться тут