Жити далі

18 грудня 2008, 14:53 - Тарас ПРОХАСЬКО

Коли у настільному морському бої потрапляєш туди, де нема корабля, то не потрібно розпачувати – знати, що у певному місці його нема, так само важливо, як і вгадати, де той корабель…

Я знаю, що живу досить одноманітно. Знаю, що на одноманітних речах тримається все життя. Знаю, що був тільки випадковим глядачем у місці, в яке потрапив лише на один день, але того одного враження було досить , щоби не втриматися від якихось висновків. Зрештою, все було так, про що кажуть – нормально. І саме в цьому був закладений мирний жах одного з багатьох моїх незабутніх днів.

Малесеньке курортно-дачне містечко серед лісів на сході Німеччини. Все впорядковано, середина осені, пострижені газони і декоративні кущі біля гарненьких вілл і будиночків. Була неділя. Ніхто не їхав до більших міст на роботу. Ми опинилися там пізнім ранком. Вулиці були цілковито порожніми. Так само нікого не було видно ні на подвір’ях, ні на газонах, ні біля припаркованих автомобілів. Жодного руху на ганках, балконах і верандах. Жодного поруху фіранок, хоча б від протягу. Зачинені усі магазини. Ні сигарет, ні алкоголю. Навіть біля кірхи – цілковитий спокій. Мало того, що більшість мешканців атеїсти, їх ще й зовсім не цікавлять церемонії і ритуали. Всупереч фільмам і кольоровим фотографіям у журналах ніхто не бігав пружними ґрунтовими стежками лісопарку.

Дивитися на це кілька годин виявилося важче, ніж відбиватися від божевільних пропозицій циганів на нічній автостанції у Словаччині. Пригадувалися інтенсивні розповіді партійних агітаторів і пропагандистів середини вісімдесятих – мама і нейтронна бомба.

Десь о першій почали відкриватися ресторани і кафе (але не магазини з алкоголем і сигаретами), виявилося , що їх тут неправдоподібно багато. А ще через півгодини з будинків і воріт повиходили цілі родини, які мовчки йшли до якогось із ресторанів. Бракувало хлопчиків у матросках, морозива, наляпаного на парадний одяг і духового оркестру біля фонтану з джерельною водою. Все населення містечка якось розмістилося за відпрацьованими схемами довкола усіх столиків усіх закладів. Чужинцеві тут місця не було. Усі зацікавлено вивчали меню, щоби врешті замовити те, що завжди. Дорослі дозволили собі легенький аперитив. Через якийсь час нарешті з’явилася тема до балачок – подали тарелі з їжею, було про що поміркувати, було що обговорити. Ще одне пиво – і додому. Ресторани позакривалися, позачинялися фіртки перед будиночками.

Темні вікна кожної хатки освітлилися сяйвом кількох телевізорів (це добре, значить, кожен зі сім’ї має можливість у своїй кімнаті на своєму телевізорі дивитися те, що хоче він).

В єдиному малесенькому барі залишилося кілька містечкових невдах, з якими ніхто не хоче навіть вітатися. Вночі ми ще разом купалися у великому озері з місяцем. Була середина осені і минала неділя. Треба було якось жити далі і нажитися. Нажитися і жити далі.