Європейський вибір князя Володимира, або Як мусульманин Русь хрестив

09 квiтня 2008, 13:53 - Василь КОЛОМІЄЦЬ

Цього року ми святкуватимемо 1020-річчя хрещення Русі. Дата кругла лише образно – на нуль закінчується – але святкування планують провести помпезні. Причому разом: Україна та Росія. Про спільне відзначення цього свята домовилися спочатку президенти України та Росії, а потім особисто Віктор Ющенко та Алексій ІІ.

Поміж тим, досі невідомо, хто насправді хрестив Київську Русь.

«Прелюбодейчич бисть убо»

Це означає «був великим розпусником». Так називає Володимира - тоді ще не Хрестителя – літопис 980 р., наводячи безліч доказів того. «Володимир залеже дружину братьню грекиню і бе непраздно, од нея ж родися Святополк…», - наводить цитату з літопису Михайло Чугуєнко у книзі «Україна, яка шокує». До речі, майбутня матір Святополка тоді була черницею, адже тільки-но втратила чоловіка. Причому не без допомоги Володимира.

Руські літописи часів язичництва, а також арабські літописи Х ст. характеризують Володимира Великого зовсім не таким, як сучасні підручники історії, які посилаються на більш пізні літописи, вже православної Русі.

«Был же Владимир побеждён похотью, и были у него жёны [...], а наложниц было у него 300 в Вышгороде, 300 в Белгороде и 200 на Берестове, в сельце, которое называют сейчас Берестовое. И был он ненасытен в блуде, приводя к себе замужних женщин и растляя девиц». Це вже цитата з «Повісті минулих літ». Причому Нестор Літописець не вказує, чи лишилися наложниці у руського князя після хрещення. Це, погодьтеся, зовсім негарно характеризувало б святого рівноапостольного князя...

Митрополит Іларіон взагалі наводив фантастичні цифри: нібито гарем князя Володимира налічував 1000 наложниць (і це в купі з п’ятьма офіційними дружинами, хоча ці останні все-таки жили з князем у більш-менш різний час). У Ніконському літописі наводиться цифра у 1100 наложниць. До того ж, князь встигав ґвалтувати дівиць і чужих дружин. Як широко відомо, полоцьку княжну Рогнеду (матір Ярослава Мудрого) він зґвалтував на очах її батьків.

Але полишмо амурні справи Володимира Святого й повернімося до вибору православної віри.

Вогнем і мечем

Є цілком достовірні факти, які свідчать, що Київська Русь стояла на порозі ісламізації. Зарубіжний український історик Омелян Пріцак, іноземний член НАН України, посилаючись на арабське джерело (Аль Марвазі, 1120 р.), стверджує, що під час князювання у Новгороді (970-978) зацікавлений у поліпшенні стосунків з Волжською Булгарією Володимир прийняв іслам у його тюркській версії. Тобто, зійшовши на Київський престол, він уже був мусульманином, і лише геополітика спонукала його на християнізацію.

Відтак 988 р. відбулося хрещення Русі. Так вважається офіційно. Але в іноземних джерелах того часу немає даних про цю подію, що виглядає як мінімум дивно... Можливо, пояснення цього просте: християнізація Київської Русі мала неканонічний характер з точки зору церковного права.

Згадаймо, що Анастас та корсунські попи, які проводили хрещення за наказом Володимира, були звичайнісінькими священиками, а процедуру має здійснювати як мінімум архієрей. Тож Константинополь міг просто не визнати охрещення Києва. Недарма лише в 1037 р., уже за часів Ярослава Мудрого, Константинопольський патріарх офіційно прислав до Києва митрополита Феопемта, який пересвятив Десятинну церкву і проголосив канонічний початок поширення християнства на Русі.

Михайло Грушевський в «Історії України-Руси» пише: «Неясно стоїть справа з початками церковної орґанїзації за Володимира. До Ярославових часів не маємо нїяких сучасних відомостей про митрополитів руських: в памятках XI-XII вв. стрічаємо тільки отсих трьох митрополитів, або архіепископів: Іоана (десь в 1020-х р.), Теопемпта (в 1030-х) і Іларіона, поставленого 1051 p.. Титул Леона митрополита переяславського дав привід до здогаду, що з початку митрополїя була не в Київі, а в Переяславі». Далі Голова Центральної Ради додає: «Иньші [припускають], що до Ярослава взагалї не було на Руси нїякої митрополії, і тільки при нїм зявила ся вона».

Є, щоправда, й «иньші», які стверджують, що насправді Київську Русь хрестив ще князь Аскольд у 860 р. Канонічність Аскольдового хрещення документально підтверджують «Послання» тодішнього патріарха Фотія та організація на давноруських землях Руської митрополії. Це ж підтверджують і мусульманські джерела (Ібн-Хордадбег, 880-ті рр.).

Але, як знаємо, 882 р. стався державний переворот – на нинішній Аскольдовій могилі Олегом було вбито руського князя. Доручившись підтримки жерців-язичників, Олег розпочав антихристиянський терор, а християнство втратило статус державної релігії.

Причому це далеко не унікальний в нашій історії випадок. Вже згадані Володимир Великий та Ярослав Мудрий також починали свої князювання з переслідування християн! Так, за Володимира у 980 р. (за іншими даними – 978 р.) в Києві почались масові гоніння на християн. Сигналом стало принесення в жертву батька й сина – варягів, що сповідували цю віру. За легендою, пізніше князь наказав побудувати Десятинну церкву саме на місці їхньої страти...

А коли Ярослав за допомогою новгородців і варягів-язичників захопив столицю Русі, враз «погоріли церкви».

До речі, якщо вірити в легенду про хрещення Володимиром киян, то слід згадати і те, як найближчі соратники великого князя хрестили Новгород. Літописи прямо пишуть, що Добриня хрестив вогнем, а Путята – мечем... При цьому перший ще у 980 р. встановлював у Новгороді Перуна, а вже у 988 р. разом з єпископом Йоакимом руйнував його та інші ідоли.

«Видно, мав чим заплатити»

Коли, всіма правдами і неправдами, Русь таки хрестили, в Києві офіційно встановилася митрополія, котра збереглася навіть після монголо-татарської навали. Власне, монголи церков, як правило, не руйнували, побоюючись помсти «чужих богів».

Та князь ростово-суздальський і київський Юрій Долгорукий заснував Москву, і вже після навали та почала висувати претензії на руську митрополію.

Михайло Грушевський пише: «Очевидно стараючи ся здобути для свого чоловіка митрополїю, Ольгерд (князь Литовський – Авт.) надїяв ся дістати собі ті впливи в спірних між Литвою й Москвою землях, які давала московському князеви залежність від нього митрополита. Царгород став ареною боротьби й всяких заходів сих кандидатів і їх сторонництв. Головну ролю при тім відогравали гроші; припадком захована тверська записка оповідає про посольства, що прийшли до Твери від обох кандидатів на митрополїю збирати на них гроші.

Справа варила ся в Царгородї сильно. Подробиць не знаємо, але в результатї переміг Алексїй (тобто ставленик Москви, а не канонічної руської митрополії – Авт.), хоч як не мило було прийняте в царгородських кругах се присланнє кандидата з Москви. Видно мав чим заплатити. Його признано митрополитом «київським і всея Руси», і спеціальною синодальною постановою (в липнї 1354 р.), очевидно на бажаннє його й московського князя, лєґалїзовано сполученнє з митрополичою катедрою володимирської епархії й перенесеннє митрополичого осїдку до Володимира; Київ мав зіставати ся митрополичим столом, але тільки титулярно; що фактично митрополичим осїдком став не Володимир уже навіть, а Москва, про се Алексїй, видко, не вважав потрібним згадувати».

Так фактично узаконився церковний переворот, який призвів до того, що центр православ’я де-юре перемістився в Москву, і та змогла впливати на православні єпархії на всіх слов’янських землях. Враховуючи, що становище духовенства в Московії, а потім у Росії, завжди було залежне від царя, зрозуміло, який адмінресурс одержувала влада.

Прикладів того, як царат маніпулював духовенством, яке, в свою чергу, традиційно мало авторитет у населення, можна навести багато. Анафеми Степану Разіну, Омеляну Пугачову, Іванові Мазепі, Андрію Маркову – яскраве свідчення такого собі політичного замовлення церкві, який вона блискуче виконувала.

Як бачимо, Божа справа на наших теренах (як, втім, і в інших краях) робилась людськими руками – і дуже часто ці руки були далекі від безгрішності. Так вона робиться й сьогодні. Тож, воздаючи Богу Богове, не варто забувати про кесарів, для котрих усе це – не більше, ніж політика. Але й не менше.