Пригода читання

29 травня 2008, 16:48 - Тарас ПРОХАСЬКО

Я завжди любив читати.

Дотепер найнадійнішим способом не заснути, щоби не пропустити потрібної станції у нічному поїзді залишається якийсь дурний але цікавий детектив. Дотепер у випадках довгого чекання найпомітнішим є читання будь-яких навколишніх речень – оголошень, реклам, розкладів. Дотепер улюбленою інтелектуальною забавою є для мене перечитування інструкцій багатьма мовами на пакунках якихось продуктів (чемпіоном у цьому залишається кіндер-сюрприз, кількадесят варіантів того, що діти до трьох років можуть вдихнути дрібні деталі). У дитинстві я уявляв собі, що рай має вигляд летючого ліжка з підбіркою найцікавіших книжок у світі. У підлітковому віці я прославився серед друзів як оповідач недоступних їм романів (кілька разів було так, що детально розповідав книжки, яких навіть не читав, але використовував їхні правдиві назви). Ніколи не користувався якимось планом – що потрібно прочитати, завжди ці акти зустрічі були випадковими. Зрозуміло, що у такім разі більшість прочитаного не могла мати жодної вартості. Але. Так само зрозуміло, що саме завдяки безсистемності натрапляв на щось дуже важливе, з чим би обов’язково розминувся, якби чинив якось інакше.

Очевидно, що тепер вже майже нічого з прочитаного не пам’ятаю. Це все нагадує сни або непевні моменти з власної біографії. Ясно, що незнищенним залишається лише фундаментальне відчуття тьмяної насолоди, насолоди як такої.

Однак є певні книжки, які стають невитравною частиною власного пережитого. Їх, зрештою, теж не конче пам’ятати. Вже лише згадка про них сама оживляє певні періоди, обличчя, рухи, відчуття і запахи. Зворотна реакція. Досить вимовити заголовок, і майже фізично повертаєшся у час, якого інакше не повернути.

Пригадую собі головні приватні прискорювачі реакції. „Срібна книжка казок” Божени Нємцової – дитяча гарячка, кашель, пропуски школи з поважної причини. „Що з тебе виросте, Фрітьйофе”, роман про Нансена – літо у смерековому лісі над рікою, дивовижна дівчинка купається у водоспаді, приручена ворона, яку треба вчити літати. Оповідання Томаса Мана – зимові цілоденні втечі зі школи підміським поїздом, самотня багатогодинна їзда на санях. Дюма і Бальзак – трохи за скоро, ще не все зрозуміло, гарячі дошки літньої веранди, запах липового цвіту. Оповідання Гріна – бузок, каштани, останній місяць школи, ностальгійні прогулянки улюбленим містом з улюбленими однокласницями. „Острови в океані” Хемінгуея – три дні перед армією, невідомість того, що може бути. „Сто років самотності” Маркеса – рання весна, бронетранспортер у лісі, автономний затяжний радіосеанс, нечинна колія, тисячі жаб паруються на нагрітих рейках і шпалах. Вірші Бродського, Бодлера і Рільке – кількатижневий син, читання вголос, поезія його втихомирює.... І так далі. Ще кільканадцять книжок, без яких минуле було би побожнішим.