Україна без Тимошенко і Януковича: панування «анархічної демократії»?

Написати коментар 3
Версія для друку 

Твердження про те, що Україна семимильними кроками рухається до двопартійної системи, протягом останніх двох років стало одним із найуживаніших месіджів політиків і політологів. А оглядаючись на 17 років назад, мимоволі доходиш висновку, що наша держава йде до цієї самої двопартійності протягом усієї своєї «незалежної» історії. Проте віз і нині там. Більш того, судячи з процесів, що відбуваються в українському суспільстві, цей віз перебуватиме «там» ще дуже і дуже довго.

Об’єктивно, українське суспільство обирає «одне з двох», починаючи з 1990 року. Згадаймо: за рік до набуття нашою державою незалежності, коли було проведено перші більш-менш вільні вибори до Верховної Ради, виборці фактично стояли перед дилемою «комуністи або демократи». Комуністи тоді перемогли, створивши у парламенті першого скликання більшість під назвою «група 239». Проте потім на нашу державу звалилася незалежність, компартію було заборонено, а більша частина колишніх комуністів на чолі із Президентом Леонідом Кравчуком поспіхом «перефарбувалися» у національно-демократичні кольори. Зрадівши тому, що їхні ідеї перемогли, українські «демократи» негайно… пересварилися між собою. Саме у період 1991-94 років українське суспільство згадало підзабуте з часів козаччини правило: «де два українці, там три гетьмани».

Відтак, коли у 1994 році проводились вибори у парламент другого скликання, більшість виборців просто-напросто розгубилися – обирати доводилось з-поміж кількох «умовно однакових» ідеологій. Щоправда, за мажоритарної системи виборів, що існувала у той час, виборці визначалися, керуючись особистісними якостями і харизмою того чи іншого кандидата у кожному окрузі.

Без розподілу «свій-чужий» все ж не обійшлося, бо паралельно із парламентськими виборами проводилися і президентські, на яких протистояння пролягло по лінії «Кучма-Кравчук». Обидва позиціонували себе «демократами», проте Кравчук уособлював «національно свідому» частину суспільства (за оцінками опонентів – «націоналістичну»), а Кучма – «прагматично налаштовану», а в очах прихильників Кравчука – проросійську.

Переміг, як відомо, Кучма, який одразу ж після своєї перемоги… продовжив благородну справу Леоніда Кравчука, направивши свої зусилля на зміцнення української незалежності – насамперед від Москви. Це вже потім, після «Кучмагейту», скандалу з «Кольчугами», коли західні країни фактично зробили Кучму «нев’їздним», він вимушено впав у обійми Кремля. А за часів свого першого президентського терміну Леонід Данилович був дуже національно свідомим головою держави. Чим, власне, і спричинився до того, що комуністи на певний час воскресли, як Фенікс із полум’я.

Втім, вже 1994 рік продемонстрував два головних чинники, якими і донині керується український електорат – протиставлення «свій-чужий» і суб’єктивні симпатії до того чи іншого «лідера нації». А у 1998 році до них додався третій потужний чинник, який, втім, з плином часу успішно розчинився у перших двох – «ліва ідея».

Популярність лівих гасел в українському суспільстві засвідчили результати парламентських виборів 1998 року, які вперше проводилися за змішаною системою – половина парламенту обиралася за партійними списками. Тріумф комуністів на цих виборах був грандіозним – набравши понад 20% голосів, компартія залишила далеко позаду усіх своїх конкурентів. Наступний рік лише поглибив цю тенденцію – Леонідові Кучмі лише за рахунок титанічних зусиль усього «некомуністичного» політичного табору вдалося перемогти на президентських виборах Петра Симоненка. Лідер комуністів зібрав тоді трошки більше 37% голосів виборців.

Та це був останній справжній успіх комуністів – їхні опоненти зробили правильні висновки із результатів виборів 1998 і 99 років і… взяли собі на озброєння ліві гасла. Ось тоді й з’ясувалося, що в українській суспільній свідомості поняття «ліва ідея» є синонімом терміну «соціальна справедливість». Варто було прем’єр-міністрові Віктору Ющенку виплатити громадянам борги по зарплатам та пенсіям, як у «лівацьки» налаштованого виборця з’явився новий кумир. І на парламентських виборах-2002 переконливу перемогу у багатомандатному виборчому окрузі здобула очолювана ним «Наша Україна».

Щоправда, комуністи тоді теж показали непоганий результат, посівши друге місце завдяки тому, що східноукраїнський електорат відверто лякало націонал-демократичне оточення Віктора Ющенка. Але коли ліві гасла взяли на озброєння й партії, що утворилися на руїнах прокучмівської «Заєди», майбутнє лівого руху в Україні на осяжну часову перспективу було поховано.

Відтак у 2004 році передвиборче протистояння успішно повернулося до протиставлення двох харизм (обидва носії яких активно експлуатували соціальні гасла) за принципом «свій-чужий». Чим все скінчилося, відомо – Віктор Ющенко став Президентом, після чого його команда успішно втілила у життя правило «два українці – три гетьмани», і акцент політичного протистояння поступово змістився з лінії «Ющенко-Янукович» на лінію «Янукович-Тимошенко». Що, власне кажучи, й засвідчили результати парламентських виборів 2006 і 2007 років.

Саме ці двоє виборів дали вітчизняним політикам підстави говорити про те, що Україна вже стоїть на порозі двопартійності – адже Партія регіонів і БЮТ сукупно охоплюють понад 60% українського електорату. Проте чи є це показником того, що наша держава «дозріла» до двопартійності? Об’єктивно – ні. За сучасних обставин, якщо й можна говорити про якесь «дво-», то лише про «двополюсність» українських електоральних уподобань. І уособлюють ці полюси аж ніяк не політичні програми чи ідеології, а особистості – Юлія Тимошенко з одного боку і Віктор Янукович – з іншого. Плюс – Віктор Ющенко, який, намагаючись повернути довіру виборців, вимушений ситуативно грати то на одному, то на іншому боці.

А тепер уявімо собі, що трапиться, якщо Тимошенко і Янукович перестануть асоціюватися у свідомості виборця із своїми політичними силами? Простий приклад: Юлія Володимирівна у 2010 році стає Президентом, а Віктор Федорович ще раніше «падає жертвою» «змовників» з Партії регіонів, що вперто прагнуть союзу із оточенням сьогоднішнього гаранта Конституції. Очевидно, що у БЮТ, цементованому донині лише харизмою свого лідера, розпочнуться стрімкі відцентрові тенденції, за яких кожен «партійний князьок» претендуватиме на роль лідера, а у Партії регіонів виринуть на поверхню усі бізнесові конфлікти між представниками великого капіталу, що ще донедавна робили ставку на Януковича. Як наслідок – на місці двох «політичних монстрів» виникне з десяток дрібних партій, а двопартійність в Україні так і залишиться справою майбутнього. Та й чи потрібна вона нам?