Домашній Цюрих

23 травня 2008, 14:54 - Тарас ПРОХАСЬКО

Передовсім вражають дерева, яких у Цюріху дуже багато, яким стільки років, скільки Франківськові. Тобто майже чотириста років тому хтось почав думати про зелені насадження у місті. Знаючи, що може бути по-різному, але висаджені у середмісті дерева нікому не зашкодять. Дуже важливо визначитися з тим пунктом часу, від якого починаєш думати стратегічно. Просто від якогось моменту знати, що все зроблене – назавжди.

Кедри, платани, дуби і липи у цьому сенсі дуже помічні. Їх природна тривалість примушує задуматися і зробити певні висновки. Таке собі мислення наперед з упевненістю, що фатальних змін у твоєму середовищі не буде.

Друге – це вода. Відношення до води так само визначає перспективу. У Цюріху є тридцятикілометрове озеро (чи у озера є Цюріх), дві великі ріки протікають через місто, кілька каналів між каменицями і вулицями сполучують всі ці стрімкі води. Впродовж століть береги залишаються найчистішими місцями великого міста. Тому чистою є і вода. У Цюріху можна купатися будь-де. В озері, у ріках, у каналах. Чомусь анархісти вибороли це право – купатися серед міста. Єдине, чого не дозволяє держава, то купатися цілком голим. Прозора вода пахне і смакує як розтоплений сніг. Міщани плавають серед форелі біля площі, на якій сконцентровані знамениті банки, в яких зберігається половина всього світового багатства. І можна пити воду з усіх фонтанів.

Під шклом однієї з вуличок старого міста законсервовані рештки римської терми. Її не залили бетоном, незважаючи на те, що місце надто добре для будови. Кафе «Одеон», де збиралися у міжвоєнні часи письменники-емігранти з цілої Європи, і кабаре «Вольтер», де колись виник рух дадаїстів, готель «Журавель», де зупинявся ще Парацельс, виглядають так само, як у ті часи. Нема навіть потреби щось змінювати. Адже це теж є певною точкою виміру.

Міське життя побудоване на доволі соціалістичному принципі. Дуже багаті люди – власники дуже дорогих будинків – отримують дуже велику платню за їх аренду не менш багатими людьми. І ці багатії сплачують дуже великі податки у міську касу. Тому місто може надавати майже безкоштовні квартири відносно бідним сім’ям. Тому місто може доплачувати менш забезпеченим і навіть утримувати кількадесят пунктів прокату безкоштовних роверів.

Хоч саме ровери вказують на проблеми найкращого міста. Воно просто затісне, бо з двох боків гори, а з третього озеро-море. Тож і спеціальних доріжок для тисяч роверистів трохи замало. Доводиться їздити або поруч з машинами, які пропускають усіх пішоходів і велосипедистів, або тротуарами, де можна отримати удар парасолькою від бабців, які вважають, що роверисти загрожують їхнім правам.

Загалом дуже подібно на Франківськ. Вода, зелень, кафе, банки, старі квартали, триста тисяч населення, спокій, поруч гори, російські туристи, кілька мов одночасно і німецька з характерним акцентом... Але можуть не захотіти відповісти, яка година. Але гравці у кулі в липовому парку можуть не знати, як називаються партнери, з якими граєш кожної неділі. Але біля більшості кафе стільці розставлені у ряд, як у кінозалі – п’єш каву і самотньо дивишся на вулицю.

Натомість нам бракує лише одного. Зупинитися. Сконцентруватися. Подумати. І визначити пункт відліку. Після якого починаються не хаотичні зміни, а стратегія безперервної еволюції.

Пора садити дерева.