Тонка червона лінія Саакашвілі

Написати коментар 22
Версія для друку 

Ситуація в Грузії об’єктивно усвідомлюватись українцями не може. Ті самі водорозділи, що пролягають між грузинами та населенням невизнаних республік, існують і в свідомості наших співвітчизників.

Громадянин України, котрий бачить у Росії єдиний порятунок від «помаранчевої загрози» та «окупації НАТО», буде в загостренні ситуації на Північному Кавказі звинувачувати лише Тбілісі; той же, хто боїться «повернення Імперії», бачитиме за осетинами (чи абхазцями) тільки «руку Москви», пальці якої ось-ось зімкнуться на горлі волелюбного грузинського народу.

В цьому є певна іронія: сприйняття тим же грузином чи «прогрузинським українцем» дій Південної Осетії абсолютно відповідає сприйняттю росіянином політики офіційного Києва чи Тбілісі. Тільки там ідеться про «руку Москви», а там – про «Вашингтонський обком».

Проте, звісно, насправді ні за яких обставин не можна скидати з терезів інтереси власне народів, котрих те, що відбувається, стосується в першу чергу.

Російський шовініст може не розуміти, що є мільйони людей, готових захищати незалежність України, а український націоналіст може не вірити, що осетини не уявляють себе в складі унітарної Грузії. Та такими є факти.

Разом із тим, факти полягають і в тому, що в кожній «больовій точці» планети завжди присутні і інтереси глобальних гравців. Одні меншою мірою, інші більшою, але присутні обов’язково.

Грузія, на жаль для цієї чудової країни, не могла не стати такою «больовою точкою». Ще у ХVІІІ столітті, коли Грузія переходила під протекторат Російської Імперії (який, як і в інших випадках, незабаром став банальною анексією), ті ж Абхазія та Осетія в цьому участі не брали. Принаймні, відповідні князівства та інші феодальні утворення добровільно-примусово записувались «під крило» північного сусіди кожен у свій час.

Сьогодні це дає тим же осетинам підстави говорити, що вони не можуть визнаватись частиною Грузинської республіки.

Натомість для Тбілісі питання «збирання земель» традиційно не менш важливе – і болюче – ніж для Білокам’яної. Грузини можуть пишатись своїм героїчним минулим чи не більше за будь-який європейський народ (крім, можливо, сербів). Мало якій нації вдалося так довго виживати у ворожому оточенні, регулярно програючи війни, але не боротьбу за існування.

Проте гори, які півтори тисячі років допомагали грузинам, є і їхнім прокляттям: роздільність населення країни, мішанина народів, народностей і співплемінних, але ворогуючих кланів – ось та «квартплата», яку Грузія століттями вносила за свою природну фортецю.

Словом, зрозуміло: коли Михаїл Саакашвілі сказав, що протягом другого президентського терміну обов’язково поверне до складу Грузії бунтівні окраїни – він це сказав тому, що не міг цього не сказати. Його б не зрозуміли ні друзі, ні вороги, якби він цього не сказав.

Проблема в тому, що сказати це легко, а зробити – неможливо. Не «важко», а, за нинішніх розкладів, неможливо в принципі.

Безумовно, тим фактором, який створює цю неможливість, є Росія. Не тому, що Росія «хороша» чи «погана», а тому, що такими є її об’єктивні потреби – так само, як об’єктивні потреби Грузії полягають у відновленні контролю над Сухумі та Цхінвалі.

Тепер, коли ці об’єктивні потреби вступили в суперечність, питання лише в тому, хто перший припуститься помилки.

Адже, швидше за все, грузинські війська дійсно можуть «за дві години», як про це люблять говорити в Тбілісі, взяти Цхінвалі. Імовірно, вони за день можуть взяти під контроль всю Південну Осетію.

Але, як вчив ще Макіавеллі, є народи, які важко завоювати і легко втримати, а є – навпаки. Вся грузинська армія з американськими інструкторами включно навряд чи буде здатна підтримувати лад в краю, де кожен дорослий чоловік вміє стріляти, а зброя зберігається чи не під кожною стріхою. Це буде щось середнє між повоєнними Карпатами і сьогоднішнім Іраком.

Головне ж, що такий крок Тбілісі, під яким би соусом він не був поданий, розв’яже Москві руки на все. Включаючи приєднання Південної Осетії до РФ – чого, між іншим, осетини не факт що прагнуть більше за все на світі.

Таким чином, агресія не в інтересах Грузії. Натомість в її інтересах, щоб Цхінвалі – і з якомога помітнішою російською участю – порушував домовленості та режим підтримки миру в конфліктній зоні.

Звісно, навіть коли таке відбувається, показати все світові в «правильному» світлі грузинській стороні важко через неспівмірність інформаційних арсеналів. В той час, як президент Південної Осетії Едуард Кокойти постійно жаліється, що Грузія «дезінформує світове співтовариство», насправді ні ЗМІ, ні широкі кола населення на Заході подіями на Північному Кавказі не цікавляться і тамтешню ситуацію не розуміють. Натомість в інтересах Південної Осетії працює потужна – власне, світових масштабів – пропагандистська машина РФ.

Проте такі випадки, як демонстративні польоти російських винищувачів у суверенному грузинському небі, як це було місяць тому, з точки зору інформаційної війни є великим успіхом грузинів. І якщо для цього необхідно вдаватись до провокацій – будьте певні, Тбілісі на них піде.

...Таким чином, навколо Південної Осетії складається парадоксальна ситуація: всі зацікавлені в мирі, і одночасно – в максимальному загостренні ситуації.

Єдине, чого ніхто не може передбачити – це чи не вийде ця сама ситуація за рамки нехай цинічних, та все ж таки раціональних інтересів сторін.

Бо відомо ж: загостреним можна порізатись. І жертвам не стане легше від усвідомлення того, що програє сторона, яка почне першою.