Наш президент, за якого соромно

Написати коментар 262
Версія для друку 

Може, Віктора Ющенка й переслідували якісь задні думки і особисті образи, коли він у день другого туру обіцяв, що українцям буде соромно за свій вибір, але у принаймні почасти він таки мав рацію. Соромитися справді є чого.

З тією лише поправкою, що все ж-таки

найбільший сором треба шукати не у результатах другого туру, а у результатах першого.

Саме ті 60% голосів, віддані за двох прем’єрів епохи Ющенка, сказали про українців більше, ніж хотілося б визнавати. Саме вони засвідчили готовність українського піплу і далі хавати все, чим його п’ять років годували з політичної ложки, і ще й просити добавки.

Якраз результати першого туру великою мірою наперед визначили результати другого. І тепер ми п’ять років (хотілося б вірити, що лише п’ять) матимемо за президента людину, успішна участь якого у демократичних виборах вже сама по собі є дикою, якщо врахувати, що саме ця людина і її команда п’ять років тому організувала офіційно визнані Верховним Судом масові фальсифікації.

Так, коли главою держави стає людина з такою плямою на біографії, людина, яка двічі побувала за ґратами і порядність якої викликає не менші сумніви, ніж її грамотність, – тут теж є чого соромитися.

Але так вирішила більшість – нехай дуже і дуже відносна більшість, сформована лише третиною громадян з правом голосу, але все ж-таки більшість. Вирішила у повній відповідності до демократичної процедури.

Ті, хто стояв п’ять років тому на Майдані, можуть тепер заглибитися у власне розчарування, обурення і неприйняття. Якщо комусь і може бути справді соромно, що президентом України після усього «помаранчевого», що у нас було, став Віктор Янукович – то це їм. Однак саме для цього вони колись і вийшли на Майдан, щоб народ мав можливість чесно і демократично обирати собі владу. Не за Ющенка, не проти Януковича, а за таку свободу.

Тому треба змиритися і з тим, що цією свободою можуть користатися не лише ті, чиї серця колись горіли помаранчевим вогнем, а й ті, що розповідали про наколоті апельсини і тотальне помаранчеве зомбування. Що не лише Ющенко, а й Янукович може перемогти у вільному волевиявленні.

Ми, врешті-решт, один народ.

Змиритися – і прийняти волю більшості, якою б неприємною вона не була. Якщо ми хочемо й далі жити в одній державі єдиним народом, то мусимо поважати право кожного із нас обирати владу і приймати цю владу, як свою власну. Навіть якщо нам особисто за неї і соромно. Такі в демократії правила гри, такі умови суспільного договору.

Результати другого туру виборів показали, що політичне розділення українського народу на Схід і Захід нікуди не зникло – п’ять років після «Помаранчевої революції» карта голосування по регіонах так само чітко розділена на дві половини. Саме тому українцям зараз конче необхідна взаємоповага, а не розхитування човна.

І саме тому протести Юлії Тимошенко, довгі судові процеси з цього приводу зараз Україні можуть піти тільки на шкоду. Сьогодні очевидно, що змінити результат виборів вони вже не допоможуть: по-перше, надворі – не 2004 рік, по-друге, порушення на Сході якщо й були, то не настільки серйозні і масові, щоб суттєво вплинути на результат.

Натомість ці протести зможуть лише посилити неприйняття Януковича-президента у західній частині України і неповагу до вибору, який зробила оця більшість із третини громадян. Протестувати зараз без будь-якої надії на успіх означає просто вбивати черговий клин в тріщину, яка, на жаль, продовжує розділяти наш народ. Кому від цього яка користь?

Так, Янукович тепер – президент України. Нехай комусь радісно, що переміг «свій донецький хлопець», а комусь соромно, що главою держави став колишній зек. На наступні п’ять років саме йому належить стати символом єдності української держави. Це – найперша роль президента.

Король Франції Луї XV якось сказав, що його тіло – це тіло нації. Те саме тепер стосується тіла Віктора Януковича, і кожен бездумний удар по легітимності його президентського тіла – це удар по єдності тіла самого українського народу.

Тут усе точно так, як із дзеркалом – якщо тобі не подобається відображення, яке ти бачиш, то це ще не привід його розбивати. Краще змінюватися так, щоб побачене у дзеркалі подобалося. І щоб через п’ять років знову не було соромно. Щось підказує, що часу подумати над цим ми ще матимемо вдосталь.