Галичани проти Івана Франка

Написати коментар 7
Версія для друку 

«Епідемія перейменувань» - це одна з улюблених тем деяких політичних сил в часи загострення політичної боротьби. Ще існує словосполучення «війна з пам’ятниками». Імена та пам’ятники в даному випадку, як добре відомо, маються на увазі радянські.

Суть питання теж відома добре: доки одні твердять, що нічого на надцятому році незалежності жити в містах та ходити по вулицях, названих на честь творців уже неіснуючої тоталітарної імперії, інші грудьми стають на захист як не «історичної пам’яті», то, принаймні, комфорту людей, которі, мовляв, звикли до старих назв.

Зрозуміло, що трохи дивно щороку вшановувати жертв сталінських репресій чи Голодомору, щодня проходячи при цьому вулицею Косіора або Постишева. Слід, одначе, зазначити, що вітчизняні борці з «іменним» спадком тоталітарного режиму і на піввідсотка не виявляють у своїй справі такої наполегливості, як свого часу демонстрували ті, хто цей режим створював.

Зате в останніх постійно віднаходяться гідні нащадки. Досить згадати шизофренічну історію з привласненням Донецькому держуніверситету імені Василя Стуса, проти якої так гордо й безкомпромісно постали деякі доморощені «борці з націоналізмом» аж до депутатів парламенту включно.

(Особисто у автора після цього склалося чітке враження, що ці депутати й депутатки значно органічніше виглядали б не в сесійній залі ВР, а на берлінській площі Бебельплац 10 травня 1933 року – це, якщо хтось не знає, місце і дата організації «головного», хоча й не єдиного, спалення нацистами «неправильної» літератури).

З іншого боку, такі вже є мінуси того, що у вітчизняних умовах називають демократією. От, наприклад, в Білорусії Аляксандр Лукашенка до 65-річчя Перемоги узяв та й перейменував проспект імені білоруського першодрукаря Франциска Скорини та проспект імені першого секретаря білоруського ЦК Петра Машерова.

З 7 травня 2005 року ці назви зникли. А замість них з’явилися і проспект Незалежності та проспект Переможців, відповідно.

Багато мінчан образились: хоча День Незалежності там святкують саме 9 травня, білоруси завжди з пошаною сприймали як першодрукаря Скорину, так і, особливо, партизана й Героя Радянського Союзу Машерова, котрий керував республікою з 1965 р. до своєї загадкової смерті в 1980-му. Образились, як уже було сказано, чимало мінчан – але на демонстрації протесту вийшло небагато.

Ясна річ, їх легко порозганяли.

Тож немає сумніву, що якби за ліквідацію «символів тоталітарної доби» взявся Лукашенко, йому це вдалося б краще, аніж нинішнім українським лідерам.

Між іншим, із секретаріату Президента Ющенка на місця ще в жовтні 2007 року розіслали за підписом Віктора Балоги циркуляр із проханням надати перелік «комуністичних» топонімів, аби розглянути питання щодо їх зміни. І що?

Ні, всі пам’ятають про такі приклади, як, скажімо, перейменування київської вулиці Січневого повстання на вулицю Івана Мазепи. Але значно менше чомусь говорили про інші ситуації: скажімо, в Полтавській області місто з цілком радянською назвою Комсомольськ під це діло перейменували на... Комсомольськ-на-Дніпрі. Як воно, власне, і називалось на зорі свого існування.

Спроби відкараскатися-таки від радянщини були: наприклад, якісь релігійні організації висунули пропозицію назвати місто Християнськом. Але міська громада ідею не підтримала. Демократія, що ж поробиш!

Часом, одначе, шляхи демократії виглядають воістину несповідимими. Наприклад, 10 червня у Верховній Раді зареєстровано проект постанови про перейменування одного невеличкого села на Галичині.

Дуже помилиться той, хто подумає, що й тут ідеться про ліквідацію яких-небудь символів тоталітарної епохи. Оскільки

зазначене село в Дрогобицькому районі Львівської області сьогодні називається іменем зовсім не якогось радянського функціонера чи навіть полководця, а іменем (і прізвищем) знаменитого українського письменника і мислителя Івана Франка.

25 червня село Івана Франка увійде в 59-й рік свого існування під цією назвою.

Ні, звісно, Іван Якович був людиною соціалістичних поглядів. А деякі дослідники творчості Каменяра вважають, що навіть масоном (ну. каменярство... ви розумієте). Нарешті, Франко далеко не міг служити взірцем для наступних поколінь у плані свого особистого життя (на відміну від інтелектуального).

Але невже саме це спонукало 2,5 тис. мешканців села ще 1991 року масово підтримати на референдумі повернення селу старої назви – Нагуєвичі?

На жаль, з Нагуєвичів, чи то пак, Івана Франка, я не маю жодних знайомих (на відміну від Комсомольська-на-Дніпрі, наприклад). Але, можливо, хтось із них прочитає ці рядки й замислиться: «Нагуєвичі» – це ж, даруйте, українською навіть якось не звучить...

Точніше, звучить. Але не дуже добре...

Якщо ж ідея відмовитись від імені одного з людей, котрі, хай там як, уславили українську літературу, все-таки не полишить серця селян (а також депутатів Львівської облради, які цю ідею підтримали, та депутатів ВР Омельченка, Ключковського й інших, які подали відповідний проект постанови), то наперед раджу не спинятись на досягнутому.

Є ж іще, наприклад, село Шевченкове на Черкащині. Чому б в ім’я історичної справедливості не відновити його давню назву? Причому ж і вибір є: можна назвати Кирилівкою, як за Російської Імперії, а можна, як ще за Речі Посполитої – Керелівкою. Так би мовити, вибір між Заходом і Сходом!

А село Сковородинці в Харківській області? Коли вже світ мандрівного філософа так і не спіймав, то й нічого називати його м’ятежним іменем наші адміністративно-територіальні одиниці. Наскільки глобальніше звучатиме стара назва Пан-Іванівка!

Словом, роботи непочатий край. Зрештою, раз ніяк не виходить боротьба з іменами ворогів України, чому б не зробити розворот на 180 градусів?

Тим більше, що до того й так усе йде. Хоча тут уже мешканці Нагуєвичів ні до чого...